Луганець з Черкащини про колонії РФ та діалоги з “ДНР”: “Їжу розбавляли водою з-під крану”.
З полону – додому: історія Миколи Голубова
Микола Голубов, родом із Луганщини, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну залишився на військовій службі в Маріуполі. 20 травня 2022 року разом з бойовими побратимами він потрапив у російський полон. Минули роки, і ось Микола нарешті повернувся до своєї родини, яка знайшла тимчасовий прихисток у селі Тальянки на Черкащині.
Три роки та вісім місяців поневірянь: від “ДНРівців” до “хахляцької” їжі
Про пережиті в полоні жахи, діалоги з ворогами та несподівані розмови про кулінарні рецепти, а також про жорстоке поводження замість медичної допомоги, Микола Голубов розповів журналістам “Суспільного”.
До його повернення, яке відбулося 5 лютого 2026 року, його дружина Олена та теща Валентина невтомно шукали будь-які згадки про зятя і чоловіка, який перебував у полоні, виступаючи на мітингах та збираючи інформацію. Відтепер родина разом у будинку, який Микола вперше побачив після довгої розлуки.
За словами Миколи, термін його неволі склав три роки та вісім місяців. За цей час його переводили до чотирьох різних пенітенціарних установ: вісім днів у колонії в Оленівці, чотири місяці в Таганрозі, два роки в Каменськ-Шахтинську (Ростовська область) і, нарешті, в Кізлові (Пермський край).
Особливо запам’яталися Миколі розмови з наглядачами. У колонії в Оленівці, під час виведення на відбитки пальців, він зустрівся з тими, хто перейшов на бік Росії – так званими “ДНРівцями”. “Вони були в Оленівці, саме коли до штабу нас виводили на відбитки пальців. В Оленівку нас везла Росгвардія й охороняла, бо нас «ДНР» хотіла розстріляти. Не знаю чому, якась своя неприязнь. Вони щось казали, що зараз Лисичанськ заберуть, ще трохи залишилося і до Києва дійдуть — і все їхнє буде. У них все красиво на словах”, – згадує Микола.
Він додає, що “ДНРівці” мали особливу неприязнь до українських військовополонених: “У них руки чесалися дуже сильно: хотіли «потіскати» нас. Те, що ми — громадяни України, їм якось ніяково. Вони зрадили свою країну, пішли воювати за тих, а чому ми так не зробили? Вони намагаються доводити, що з 2014 року типу добре живуть з Росією, а ми, злидарі і продалися американцям”.
Найскладнішим періодом для Миколи стало перебування в колонії в Таганрозі. Там, за його словами, в умовах обмеженого харчування, єдиною розрадою були розмови між собою, зокрема й про рецепти страв. “Ми загалом рецепти розповідали. У Каменськ-Шахтинську, скажімо так, у порівнянні з Таганрогом годували набагато краще. Бо там їжу, яку привозили, наші хлопці самі готували. Начальник колонії дуже часто приходив, йому насипали перше і друге. Він їв, казав: «Хохли краще їсти варять, ніж наші баби готують». А там порядом поселення жінок-тюремщиць. У Пермі за якістю було більш-менш, але дуже мало.”
Микола розповів, що за перший місяць перебування в Таганрозі схуд на 30 кілограмів. На верхніх поверхах колонії їжі вистачало не завжди, тому наглядачі її розбавляли водою з-під крану. На будь-які прохання про медичну допомогу полонені отримували жорстоку відповідь: “Якщо хтось звертався по ліки, бо було зле чи хворів, то перші два звертання — його били. Або на перевірках зранку й у пів четвертого виводили їх і били. Питали: «Хто захворів, кому ліків прописати». Хлопці ще не знали, що це таке, і казали: «Мені». І все — його там забивали і в тактичних перчатках, берцях. Наширяють якимись уколами, пігулками, аби тільки привести до тями”.
Надія на повернення всіх
Після повернення додому Микола перш за все скуштував смажену картоплю та обіцяний тещею борщ. “Пиріжки були з яблуками, сирники, котлети, і смажена картопля — це на першому місці”, – ділиться він. Натомість, він майстерно відремонтував клітки для кролів, про які давно просила його теща.
Микола та його дружина Олена прагнуть, аби й усі інші українські захисники, які досі перебувають у полоні, якнайшвидше повернулися додому. Микола відмовився від урочистої зустрічі в селі, вважаючи, що це занадто рано, адже багато військових ще чекають на своє визволення, зокрема й його побратими з 74-го окремого розвідувального батальйону.
“Ми їх всіх чекаємо, 74 окремий розвідувальний батальйон. Там їх залишилось 11 людей. Вісім з них засуджених. Я хочу, щоб нас почули, бо засуджених взагалі не обмінюють. У мене щастя. Я хочу, щоб у всіх людей воно було”, – з надією говорить Олена Голубова.
