Як це – бути студенткою в Японії? Досвід українки, яка ще у 2014 році пережила російську окупацію
Джерело: life.pravda.com.ua
— 17 червня, 06:00 Галина Ромашко
У 2014 році 15-річна Галина Ромашко провела 5 місяців в окупації. До її рідного містечка Миколаївка, поблизу Слов’янська Донецької області, зайшли окупаційні війська. “Перша” війна зустріла Галю під час випускних класів.
Через 8 років, коли Галина писала дипломну роботу з біології в “Києво-Могилянській академії”, війна “вдруге” ввірвалася в життя дівчини. І 25 лютого 2022 року Галя поспіхом з однією сумкою виїхала за кордон: спочатку до Польщі, де дівчина закінчила бакалаврську програму, а потім – на дослідницьку програму для українців у Японію.
У квітні 2024-го Галина Ромашко стала студенткою японського університету, де вивчає морську біологію.
Щоб поговорити з “Українською правдою. Життя”, дівчині довелося почекати оголошення про відбій “повітряної тривоги”, але не через російський МІГ чи загрозу балістики, як звикли українці, а через тайфун, який також може зруйнувати будівлі та життя людей.
Галина розповіла про життя та навчання в Японії, а також про те, з якими викликами їй довелося зіткнутися після повномасштабного вторгнення.
Далі – пряма мова Галини.
У квітні 2024-го Галина Ромашко стала студенткою японського університету, де вивчає морську біологію Фото Галини Ромашко
Диплом “з нуля”
На початку повномасштабного вторгнення я вчилася в Могилянці на біології. На другий день повномасштабної війни я виїхала в Польщу. Тоді я була дуже налякана: вже знала, що таке війна, я жила в окупації 5 місяців і мені було дуже страшно, що це знову станеться. Я виїхала лише з однією сумкою.
Коли я тільки приїхала до Польщі, друг-іноземець надіслав мені оголошення, що українських науковців приймають на роботу. Я відгукнулася на пропозицію і одразу написала, що я лише студентка, яка закінчує бакалаврат. На моє здивування, мене прийняли в Інститут людської генетики, де я змогла написати диплом.
Система навчання у Польщі та Україні відрізняється. У нас студенти вчаться 4 роки на бакалавраті (у Польщі 3) та мають більше “кредитів”, тож щоб перевестися до польського університету, мені вже не потрібно було додатково слухати лекції, достатньо було лише написати та захистити диплом. Тему довелося змінити, і я з нуля розпочала наукову роботу.
У Польщі я працювала над темою “Захворювання серця. Які генетичні чинники можуть до цього призвести”, в Україні я ж писала роботу про м’язи.
Захист диплома відбувався англійською мовою в університеті Адама Міцкевича. Мені сподобалося працювати з польськими викладачами, навіть в деяких моментах більше, ніж з українськими, і я щиро вдячна їхній підтримці.
Після закінчення університету я планувала взяти рік відпочинку від біології і подумати, яку магістратуру мені обрати.
“Я не була фанаткою Японії”
Майже одразу після випуску у Telegram-групах для українців я випадково побачила навчальну програму в Японії. Загалом я не була фанаткою країни, аніме чи їхньої культури, як можна подумати про людей, які планують відвідати Японію.
Мені сподобалося, що там не вимагали сертифікованого мовного тесту на знання англійської, як цього потребує більшість світових університетів. У мене доволі хороший рівень мови, але готуватися до здачі не було сили.
Програма була розрахована на українців, які готові займатися науковою діяльністю, незалежно від їхнього фаху. У мотиваційному листі потрібно було вказати, чим ви займаєтеся, який у вас план навчання і що ви б хотіли вивчати.
“Якщо мотиваційний сподобається, то вас зв’яжуть з відповідним професором, який стане науковим керівником. Ми надішлемо вам документи запрошення на візу і чекатимемо у Японії”, – приблизно так писало в описі програми.
Я написала мотиваційний лист і пройшла всі етапи “співбесіди”.
Загалом вони обрали декілька студентів, які були готові вчитися на програмі неформальної освіти, тобто під кінець навчання ти не отримуєш жодних сертифікатів. Враховуючи, що я хотіла зробити рік перерви від академічного навчання, мені така програма підходила.
Ти міг працювати як дослідник (researcher) чи дослідницьким асистентом (research Assistant).
Доволі скоро після відправлення мотиваційного листа я отримала позитивну відповідь від професора з Цукубського університету. Проте на самі документи на візу я чекала пів року. Я вже переживала, що вони не прийдуть.
“Я себе відчувала не в своїй тарілці”
Коли я приїхала у Японію, то почала працювати з місцевим професором. Це стало для мене великим викликом.
Японці не дуже толерують англійську мову. Тобто якщо ти хоч щось говориш японською, вони добре тебе сприймають. Якщо ти говориш з ними англійською, їхнє ставлення до тебе змінюється. В них така позиція – якщо ти приїхав в Японію, то вчи японську. Також вони дуже вимогливі, у них є культура перепрацьовування.
А ще поруч з японцями потрібно бути дуже ввічливою. У Японії навіть є декілька рівнів ввічливості, і зі своїм керівництвом ти повинен говорити на найвищому.
На початках мені було дуже важко, оскільки я не розмовляла і ніколи не вчила японської. Я почала її вчити, але дослідження – це складна навчальна програма, щоб одразу застосовувати мову. Я розмовляла англійською у лабораторії, де всі були японцями. І це було важко морально. Бо мені здавалося, що японці розуміють один одного на якомусь телепатичному рівні і я себе відчувала не в своїй тарілці.
Галина Ромашко: “Дослідження, яким я займаюся зараз, мені значно цікавіше: я вивчаю глобальне потепління океану” Фото Галини Ромашко
“Я допомагаю планеті”
Згодом я змогла обрати іншого професора – британця. І стало набагато простіше працювати в інтернаціональній команді.
Перші дослідження, які я робила у Японії, – вивчала розвиток плода на прикладі морського їжака. У цих істот перші 48 годин розвитку такі самі, як і перші 48 годин розвитку людського організму – таке ж ділення клітини. Я працювала з цією темою майже рік і згодом мені стало нецікаво, оскільки це дуже одноманітна робота.
Дослідження, яким я займаюся зараз, мені значно цікавіше: я вивчаю глобальне потепління океану. Я прокидаюся зранку і думаю: “о боже, я зараз буду допомагати планеті”. Це мені дає велику мотивацію йти в лабораторію.
У квітні цього року я продовжила академічне навчання і вступила в японський університет на магістратуру на дослідницьку програму з морської біології.
До цього протягом року я працювала асистенткою біологічних досліджень. Я подумала, що якщо вже працюю при університеті як асистентка, то можу паралельно податися на магістратуру. Щоб вступити, потрібно за рік подавати документи, оскільки в Японії дуже строгі правила вступу, як для місцевих, так і для іноземців.
Навчання як робота і життя біля океану
Тут навчальний рік розпочинається у квітні. Весь вересень – вихідний. З жовтня по лютий – робочі. І лютий-березень вихідні. Це як канікули перед початком нового навчального року. Тобто є місяці відпустки, але вони розділені.
Загалом існують два види магістратури – наука і дослідження. Наукова магістратура – це коли в тебе є навчальні класи (цикли навчальних дисциплін) і ти паралельно робиш свій дослідницький проєкт (магістерська).
Дослідницька магістратура – це коли ти протягом двох років займаєшся своїм науковим проєктом. У тебе може бути лише два або три “класи” на рік.
Наприклад, у мене, окрім роботи в лабораторії, є два предмети – морська біологія і морська екологія. Мені потрібно слухати ці дисципліни раз на тиждень. Весь інший час я проводжу в лабораторії, роблячи свій проєкт. Тут це рахується як phd (доктор філософії – укр.), як аспірантура. Бо японці, як і канадці й американці, майже не розділяють магістратуру і phd.
Я досліджую глобальне потепління і маю перебувати в лабораторії приблизно 6-7 годин на день і тоді цей практичний клас “дослідження” буде зараховано.
Тобто я не можу паралельно працювати, і у мене є година перерви на обід. Максимум, що я можу собі дозволити – підробітки. Тобто моє навчання зараз – це як робота, але платять за неї оцінками. Добре, що я маю стипендію, яка мене підтримує і мені не потрібно брати додаткової роботи.
У перші три місяці мого перебування у Японії університет Цукуба надав мені стипендію, яка покривала базові потреби. Опісля університет рекомендував українських студентів на різні програми для біженців. Один з найпопулярніших фондів називається Nippon, який перекладається як Японія.
Допомога від фонду є так званою урядовою програмою. Раз в рік тобі приходить велика сума траншу. Це в середньому 80 тисяч японських єн на місяць (близько 20,5 тисяч українських гривень), та для життя в Японії це небагато.
Є ще одна можливість отримання допомоги – спеціальна стипендія, яка є у мене. Я отримую 125 тисяч японських єн в місяць (майже 32 тисячі гривень).
Університет сам подає здібних студентів у компанії, які можуть надати стипендії. Мене подали у фонд фармацевтичної компанії Otsuka Foundatiaon, який допомагає студентам-екологам, біологам, медикам. Цього разу фонд зробив виключення і надав стипендію й іншим українцям, які навчаються на немедичних програмах. Загалом з 50 українців, які вчаться в моєму університеті, 15 спонсоруються фармацевтичною компанією, а інші 35 – отримують допомогу від держави.
Я живу і навчаюся не в головному корпусі Цукуба, а в маленькому кампусі для морських біологів/екологів.
Загалом у Японії система університетів працює не так, як в Україні. Корпуси одного університету можуть бути розташовані у різних містах, по всій країні. Наприклад, в Цукубі (де розташований головний корпус університету), що близько до Токіо, немає можливості вивчати океан. Там немає коралового рифу. Тому мене відправили в зовсім інший куточок Японії.
Мій кампус розташований в невеликому місті на 15 тисяч людей, як моя українська Миколаївка. Ми живемо майже на пляжі, у нас є кораловий риф, і це класно для досліджень.
Через те, що наш кампус віддалений, пари проводяться онлайн, і ще можливі “інтенсиви” – тобто це означає, що якийсь професор з Цукуби приїде до нас в лабораторію приблизно на тиждень і викладатиме нам певний предмет. Інтенсив також триває як робочий день: з 9 до 16-17.
У нас тут невеликий гуртожиток всього на 20 людей. Протягом року я жила в ньому безкоштовно, але тепер я буду платити невеличку суму за проживання.
Також у кампусі можна замовляти їжу. Вибору конкретної їжі у тебе немає, але страви завжди хороші і дуже дешеві. За українськими мірками, одна велика порція обіду обходиться у 150 грн. Це виходить набагато дешевше, ніж окремо купляти харчі у супермаркеті.
У гуртожитку в кожного своя кімната і не може бути інакше, оскільки японці дуже поважають особистий простір. Спільними є кухня та ванна.
Для всіх студентів, які вчаться в головному корпусі мого університету, є змога взяти японську як окремий клас і вчитися там безкоштовно. У мене через відстань таких можливостей немає, тому я наймала собі репетитора з України, яка жила 5 років в Японії.
Галина Ромашко: “У гуртожитку в кожного своя кімната і не може бути інакше, оскільки японці дуже поважають особистий простір” Фото Галини Ромашко
“Почуваю себе гостею”
Я не можу сказати, що Японія – країна моєї мрії. Це така країна, що коли ти виходиш вперше з аеропорту і у тебе є дві опції: ти або закохуєшся у неї, або розумієш: “це не моя країна”. У мене сталося друге.
Я дуже люблю, ціную і поважаю Японію. Але не готова розглядати її для свого майбутнього. Я сприймаю себе тут як гостя.
Зараз, попри постійні обстріли, сім’я Галини продовжує жити на Донеччині. І дівчина дуже хоче, щоб після закінчення японського навчання вона мала змогу повернутися до рідного дому.
Тетяна Пляцок, УП
