НАТО: Закупівлі не встигають за війною. Що це означає для допомоги Україні?

Безпека майбутнього: між двосторонніми угодами та багатосторонніми альянсами

Напередодні саміту НАТО в Анкарі генерал-лейтенант Гійом Тома, заступник командувача Об’єднаного повітряного командування Альянсу, озвучив публічно те, що вже давно обговорюється експертним середовищем: стрімка еволюція повітряних загроз випереджає адаптацію структур, процесів та закупівельних циклів НАТО.

Сам саміт приніс Україні значну фінансову підтримку. На 2026 рік заплановано 70 млрд євро військової допомоги, з обіцянкою щонайменше такої ж суми на наступний рік. Україну визнано донором безпеки для Північноатлантичного альянсу, а Москва в черговий раз підтверджена як довгострокова загроза у фінальній декларації. На полях саміту Україна уклала низку важливих угод щодо безпілотних систем з Естонією, Нідерландами та Данією, а також готує аналогічні домовленості з Канадою та Фінляндією. Загалом, таких угод уже дев’ять. Це свідчить про перехід України від статусу постійного отримувача допомоги до партнера, здатного ділитися технологіями, знаннями та бойовим досвідом.

Проте, існує суттєвий нюанс. Усі наведені угоди є двосторонніми. Їх швидке укладання пояснюється уникненням бюрократичних процедур, пов’язаних зі створенням нових багатосторонніх форматів. Це підкреслює брак багатосторонньої рамки співпраці, що є критично важливим для України, яка не є і найближчим часом не стане членом НАТО. Така ситуація обмежує інтеграцію України в стару систему колективної безпеки, що не відповідає потребам самої України та майбутній безпеці Європи. Між тим, сама Європа дедалі активніше замислюється над створенням нової, менш залежної від політичних настроїв у Сполучених Штатах, архітектури безпеки.

Зміст «дронових угод»: реалії та перспективи

Нордичні та балтійські країни, напевно, найглибше усвідомлюють реальність російської загрози. Їх не потрібно переконувати: військові, дипломати та міністерства оборони цих держав вже розглядають можливість нападу на одного з членів НАТО в найближчі роки. Вони розуміють, що Альянс ще не трансформував свої доктрини, залишаючись у парадигмі маневрової позиційної війни часів Другої світової. Це і стало причиною укладання «дронових угод» насамперед із цими країнами, які готові вирішувати проблеми на двосторонньому рівні, не чекаючи консенсусу всього НАТО.

Хоча тексти угод не публікуються українським Міноборони, відкритість латвійських колег дозволяє отримати уявлення про їхній зміст. Одна з таких угод, підписана в Таллінні, передбачає поставки українських ударних дронів, наземних роботизованих та морських безпілотних систем. Вона також містить пункти про фінансування українського виробництва, обмін технологіями та досвідом, а також розбудову інтегрованої протиповітряної оборони. У рамках цієї співпраці, розрахованої на десять років, планується навіть спільний завод з виробництва дронів поблизу латвійсько-російського кордону.

Однак, конкретні форми та обсяги підтримки визначаються щорічно. Це означає, що угоди встановлюють лише загальний намір «рухатися далі в цьому напрямку». Ключовим елементом, який перетворить низку двосторонніх декларацій на системну співпрацю, є механізм їхньої реалізації.

Британсько-польсько-фінсько-нідерландський оборонний механізм (MDM), анонсований перед самітом, є яскравим прикладом нової логіки побудови союзів. Ця модель спільного фінансування, закупівель та агрегації попиту на критично важливі оборонні спроможності, яка планується до 2027 року, а восени розшириться на інші країни, демонструє відхід від традиційних інституцій.

На думку прем’єр-міністра Канади Марка Карні та президента Фінляндії Александра Стубба, світовий порядок, встановлений після 1945 року, розпадається. Вони пропонують вихід у створенні динамічних коаліцій «змінної геометрії», які формуються навколо спільних інтересів. Прикладами такої співпраці є коаліція щодо повоєнної безпеки України та інструменти ЄС, які дозволяють швидко нарощувати оборонні спроможності. Їх заклик «середні держави світу, єднайтеся» адресований, зокрема, і Україні.

Це вимагає від України переорієнтації: не оплакувати минуле і не чекати на членство в кризових інституціях, а будувати майбутнє. «Ціннісний реалізм», який пропонують Карні та Стубб, означає принциповість у відданості цінностям та прагматизм у досягненні прогресу через поетапний діалог. Для України це означає створення робочих коаліцій вже зараз, з тими, хто поділяє спільні інтереси, не протиставляючи це членству в НАТО чи ЄС.

Ukraine Facility Platform пропонує концепцію PACS (Partnership Architecture for Collective Security) — модель цільового партнерства, відкритого для всіх зацікавлених європейських країн, з природним ядром із нордично-балтійської «вісімки», Великої Британії та України. Ця модель передбачає спільне планування та закупівлі, що дозволить досягти ефекту масштабу та знизити ціни. Контрольована передача технологій і розробка нових оборонних систем, що відповідають темпу сучасних конфліктів, мають стати ключовими напрямками.

Суттєвим є і політичний вимір такої співпраці. Багатостороння рамка надає країнам-партнерам «обкладинку», що полегшує пояснення підтримки України власним виборцям, адже це стає спільним інтересом, а не просто допомогою.

Головна перевага такого підходу — його реалістичність, оскільки він не потребує загального консенсусу. Він дозволяє розпочати з ядра готових до співпраці країн і поступово масштабувати процес. Хоча двосторонні угоди є важливим першим кроком, без комплексної стратегії воєнного розвитку, розвитку оборонно-промислового комплексу та багатосторонньої співпраці, Україна ризикує залишитися осторонь процесів, що визначатимуть безпеку Європи на десятиліття вперед.