Спільна молитва за зниклих і полонених: Черкащина єдина у боротьбі за повернення всіх додому

Черкащани не мовчать: акція на підтримку захисників у полоні та зниклих безвісти

16 серпня в серці Черкас зібралися десятки небайдужих містян, рідні та друзі українських військовополонених і зниклих безвісти воїнів. Під гаслом «Не мовчи — полон вбиває» учасники акції висловили свою незламну підтримку тим, хто зараз перебуває у найтяжчих умовах, та закликали владу до активніших дій.

Щонедільні зібрання, організовані Оксаною Коцуконь та Оленою Дерев’янко, стали для багатьох місцем сили, надії та спілкування. Як розповіли організаторки, їхня мета — донести до військовополонених та зниклих, що їх пам’ятають, чекають і люблять. А для родин — знайти підтримку та розділити невимовний біль очікування.

Віра в повернення: історії, що зворушують до глибини душі

Ніна Костючок вже півтора року не пропускає жодної такої акції. Її чоловік зник безвісти на Курському напрямку. “Ми хочемо достукатися до наших посадовців, щоб вони зрозуміли: наші рідні – це не розмінна монета. Чому так сталося, що їх, наших чоловіків, братів, синів, ніби нікому не потрібні? Вони потребують нашого захисту. Півтора року нам кажуть лише: “Чекайте”, – ділиться Ніна, її голос тремтить від невимовної туги. Вона живе надією, що чоловік знайдеться і повернеться додому. Війна кардинально змінила її життя, але віра та молитви дають сили чекати.

Зворушливою є історія Авдулової Юлії, чий брат зник на Курському напрямку в районі міста Суджа 10 березня 2025 року. Вже майже пів року він вважається зниклим безвісти, хоча є свідчення, що він може перебувати в полоні. “Довести це неможливо. Командування мовчить, ніхто не шукає. Немає до кого достукатися”, – констатує Юлія. Вона знає, що життя поділилося на “до” і “після” того, як брат перестав виходити на зв’язок. “Мене тримає думка, що після батьків залишився мій старший брат. Я одна, але продовжую шукати, сподіватися, вірити. Приходити сюди, стояти разом з іншими родинами, – це інша боротьба, ніж бути наодинці. Це дає силу”, – ділиться вона.

“Ми стоятимемо до останнього”: незламний дух черкащан

Олена Дерев’янко та Оксана Куцуконь, організаторки акції, розповідають, що щотижневі зібрання тривають вже другий рік. “Ми не забуваємо про наших колег, які ще не повернулися. Нагадуємо місту, що війна триває, і, на жаль, щоразу долучаються нові родини. Ми тут, щоб нагадати, якою ціною, і про тих, кого немає вдома. Це наш обов’язок – не мовчати про їхню долю. І ми стоятимемо до останнього: поки не повернуться всі наші додому, щонеділі тут, на Соборній площі”, – наголошують вони.

На акції збирається різна кількість людей, але, як кажуть організаторки, це не впливає на їхню рішучість. “Неважливо, чи нас 10, чи 100. Ми робимо свою справу. Ми нагадуємо про них і чекаємо. На жаль, реакція влади і перехожих часто – це байдужість. Якби небайдужих було більше, вони б стояли поруч з нами”, – з гіркотою зазначають вони.

Проте головне, що отримують хлопці, які повертаються з полону, або ті, хто має змогу спілкуватися з полоненими, – це розуміння, що їх чекають. “Їм часто кажуть, що вони нікому не потрібні, про них забули. А тут вони дізнаються, що в кожному куточку України, в обласних центрах і не тільки, проходять такі акції. Вони розуміють, що про них не забули і їх чекають додому”, – підкреслюють організаторки.