“Якщо ми всі не згуртуємося для боротьби з ворогом, не відкинемо все вороже, то зникнем як нація…” – Олександр Вівчарик
Мабуть, кожне покоління українців воювало: як не за свою свободу, то в ярмі успішніших загарбників. Та нині ми, схоже, боремося вже не лише за державність, а й за життя. У школі нам багато розповідали про жорстокість гітлерівців, але таких звірств, які зараз коять рашисти-путлерівці, не чинили й вони. Те, як російські солдати збиткуються на нашій землі над цивільним населенням та військовополоненими налякало б і середньовічних інквізиторів. Про це пише журналіст Олександр Вівчарик на сайті «Прочерк».
Тож постає питання: що нас узагалі чекає? На мою думку, варіантів небагато: або ми перемагаємо, чи, принаймні даємо таку відсіч агресору, що він відкочуються назад і на якийсь час заспокоюється, або ми зникаємо як нація. З огляду на те, що ми вже бачили і чули, нема сумніву, що в найгіршому варіанті будуть знищені всі, хто воював, волонтерив, допомагав фронту і працював на Україну. І не тільки вони, а й їхні родичі, друзі. Будуть убиті і всі полонені, бо потреби в них у рашистів уже не буде. Частину, так би мовити нейтральних, вишлють до Сибіру. Потреба в людському матеріалі там велика, а кліматичні умови такі, що московити їхати туди вже не хочуть. Ще частину мобілізують на гарматне м’ясо. Адже у разі, не приведи Господи, перемоги росії, путін на крилах ейфорії і всезагального одобрямсу своїх підлеглих, без сумніву посуне далі в Європу. Принаймні на Польщу і Прибалтику.
Під роздачу потраплять і ждуни. Звісно, якийсь час їх використовуватимуть, але недовго. В росії ніколи не йняли віри українцям. Тож покористуються зрадниками і викинуть. Зрештою, хто і коли довіряв запроданцям?
Це реальна картина і прикро, що її не доносить до людей наша влада. Її, схоже, нічому не навчили сумнозвісні шашлики, а не оборонні споруди напередодні вторгнення росії. Тож замість того, щоби мобілізувати націю, населення розхолоджували за допомогою дідів-панасів Арестовичів: мовляв, перемога вже ось-ось, за три місяці питимемо каву в Ялті. Звісно, ті, що не народилися козаками, радо розслабилися. А коли стало зрозуміло, що з кавою доведеться почекати, заколисане поспільство почало шукати відмазки. Мовляв, хай воюють депутати, чиновники, військові-пенсіонери, поліцейські, а вони, мамині черешеньки, для війни не народжені.
Я не засуджую цих людей, бо не маю на це права, адже теж не воюю. Та й зрозуміло, що не кожен може пересилити страх смерті. Дивує відсутність розуміння реалій і агресивне виправдовування власної слабкості. Краще вже ховайся, мовчи, але не роби чеснотою ухилянство, не пропагуй зрадництво.
Депутати, чиновники такі ж люди. Зрештою, це ми їх обирали. Кого обрали, тих і маємо. Проте й серед них є такі, що стали на захист Батьківщини. Наприклад, воює народний депутат Сергій Рудик від Сміли, на війні загинув його колега Олег Барна, віддав життя за Україну і колишній міський голова Сміли Олексій Цибко… А інші? Інші, коли припече, знімуться і полетять у тепліші краї. Що толку до них апелювати? Якщо московський варвар ґвалтуватиме жінку потенційного ухилянта, невже він і тоді казатиме: не роби цього, йди ґвалтуй дружину депутата? А зараз знавіснілий ворог ґвалтує Україну. Нам байдуже, чи болить? Чи кожен з тих, що бояться стати на захист Батьківщини, хоча б допомагає ЗСУ?
Під час війни вкрай важливим є також усвідомлене розуміння хто твій ворог. Але дехто досі шукає хороших русскіх. Це дико, це не вкладається в голову, але у нас і зараз молодь може слухати російську естраду, у нас і досі храмів московського патріархату більше, ніж ПЦУ. Уночі напередодні Великодня по Харкову і Одесі вгатили російські ракети, а вранці жителі тих міст у переважній більшості пішли до московської церкви. Це поза моїм розумінням, з таким хіба що до психіатра.
Під час війни не може толеруватися будь що вороже, інакше ворог виїсть нас ізсередини. Не послуговувалися б ми російською мовою, путін не міг би казати, що йде захищати російськомовних. Не стояли б у нас пам’ятники їхнім героям і письменникам, не співали б ми їхніх пісень, не ностальгувала б частина українців за імперією зла, не було б аргументу, що ми адін народ.
Показовою є декомунізація і деколонізація, яку влада дуже поволеньки проводить. Часто процес саботують або приховані московські агенти, або ждуни, або ті, хто так і не зрозуміли, з ким ми маємо справу. Схоже, такі люди підсвідомо готові бути рабами, вони не вірять у нашу перемогу і сподіваються на якісь преференції від загарбників, якщо опиратимуться деколонізації. От, приміром, у Смілі воліли краще мати вулицю Залізничну, але не Івана Сірка. Вулицю Олега Кошового назвали вулицею Кошового. Якого Кошового? Навряд чи Костя Гордієнка. То може ухилянта-паяца Євгена Кошового? У такому разі хай би вже вона залишалася імені Олега Кошового…
Або маємо на Золотоніщині село Кантакузівку. Навіщо зараз ця назва? Про що вона свідчить, окрім того, що ми були свого часу принижені москвою? Фома Кантакузин народився в Бухаресті, помер на Вологодщині, вірно служив розпинателю України навіженому петру I, за що і отримав землі переяславського полковника Івана Мировича, який приєднався до Мазепи. Зокрема і хутір, який заснував місцевий українець Конон Тимченко. Назвав його своїм іменем. І невідомо за що вдячні йому нащадки колись волелюбних козаків шанобливо зберігають у назві села ім’я чужоземця, який вірно служив нашим споконвічним ворогам…
Найбільше здивували мешканці Катеринополя – колись звитяжного Калниболота. За часів визвольної війни 1648-1654 років Калниболото – сотенне містечко Корсунського полку. Боролися його мешканці із загарбниками і під час Коліївщини. Так, поблизу містечка діяв гайдамацький загін на чолі з козаком Калниболотського куреня Макаром. Під тиском регулярних військових частин він відступив у запорізькі степи. Адже Калниболото мало на Січі свій курінь, а сама січ мала землі там, де нині Сахновщанський район Харківської області. Нещодавно на Харківщині виявили перший справжній козацький хрест. Як виявилося – то поховання козака саме Калниболотського куреня Запорізької Січі.
Зважаючи на войовничість мешканців Калниболота польський король Станіслав Авґуст Понятовський 30 квітня 1792 року вдруге надав містечку привілей, а також герб – зображення зубра на синьому полі. Схоже, тепер доречним був би віл. Нинішні нащадки козаків люто опираються не так ворогу, як відновленню минулої назви славного міста. Адже 1795 року Калниболото вже у складі російської імперії перейменували на Екатеринополь. Зрозуміло на честь кого. А вже за радянських часів, у середині XX-го століття, назву підправили до сучасного вигляду – Катеринопіль. Та нинішній селищний голова Володимир Коваленко вимагає документів, що містечко назвали саме на честь російської цариці катерини, котра знищила Січ і закріпачила українців. Мовляв, давайте вважати, що воно назване на честь матері Тараса Шевченка. Блюзнірство у стилі 95-го кварталу…
Коваленку я не дивуюся. Йому, схоже, за приклад депутат від „Слуг народу” Олексій Ковальов, який перейшов на бік росії. Тож недарма в минулому він був членом прогресивно-соціалістичної партії Наталії Вітренко (нині забороненої в Україні як проросійської партії лівого спрямування), і соціал-демократичної (об’єднаної) кума путіна Віктора Медведчука. Не дивуюся й тому, що його підозрювали у вимаганні 800 доларів хабара за дозвіл на розміщення на території громади кавомобілів. Мене прикро вразили нащадки козаків колишнього Калниболота. Не гоже так ганьбити пам’ять славних предків.
Якщо ми всі не згуртуємося для боротьби з ворогом, не відкинемо все вороже, то пам’ять про звитяги пращурів догниватиме на вічній мерзлоті півночі росії. А це пекло. Бо воно не тільки гаряче, воно буває і таке холодне, що земля замерзає на десятки метрів углиб. А восени там болота і мошка. Повірте, я знаю, бо там виростав. Мої батьки пішли в УПА боронити Україну і жили з гордо піднятою головою. А дехто пішов служити ворогу і не вижив, бо ворог вирішив позбутися перекинчика.
У концтаборах бандерівці згуртувалися і дали відсіч злодіям, яких табірна охорона нацьковувала на повстанців. Чимала кількість їх після смерті сталіна була звільнена і дожила до Незалежності. Зрештою, то вони розвалили сумнозвісний ГУЛАГ. А ті, хто хилився, переважно не вижив.
Кожна жива спільнота на землі, що хоче жити і залишити потомство, гуртується і дає відсіч хижакам. Кожний народ, який нині живе на землі, щоб існувати і розвиватися, захистив свою землю. Якщо ми будемо думати про одноосібне виживання то, як нація і навіть окремі індивіди, приречені. А якщо хочемо жити, мусимо все віддати задля Перемоги.
