Життя після війни: Черкаський командир про цінність мирного дня.
Від поля бою до командирського крісла: історія артилериста Владислава
З квітня 2026 року черкащанин Владислав, відомий побратимам під позивним «Тріумф», обіймає посаду командира дивізіону 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта. Його шлях у війську розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. У 2016 році він вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де здобув ґрунтовні знання з тактичної та вогневої підготовки, навчився працювати з різноманітним артилерійським озброєнням.
«За чотири роки навчання я отримав не тільки професійні навички, а й цінний досвід командної роботи, вміння приймати рішення та нести відповідальність за підлеглих», – ділиться спогадами Владислав.
Загартований боями: від ООС до оборони Києва та Херсонщини
Після закінчення академії, у 2020 році, Владислав став старшим офіцером батареї на самохідній артилерійській установці. Тоді ж він брав участь в операції Об’єднаних сил, виконуючи бойові завдання на Донеччині, зокрема в районі Світлодарська. В умовах обмежень на застосування артилерії, підрозділ працював переважно в нічний час.
Повномасштабне вторгнення Владислав зустрів на Київщині, де одразу ж вирушив на оборону Херсонщини. Його першим бойовим завданням стало зупинення штурму через Антонівський міст. Тоді, командуючи батареєю самохідного артилерійського дивізіону, вони працювали на відстані до десяти кілометрів.
«На жаль, спроба зупинити штурм не вдалася, противник використав десант з гелікоптерів. Нам довелося відступити і тримати оборону вже самого міста Миколаїв», – згадує Владислав. Ситуація на Миколаївщині була надзвичайно напруженою, місто опинилося майже в оточенні. «З перших днів стало зрозуміло, що це не навчання, а справжня війна. Ми працювали одночасно на два-три напрямки».
Відповідальність, що формує командира
Особливо важким аспектом служби для Владислава стала відповідальність за життя побратимів. «За одну ніч звичне життя закінчилося. Ми чекали нових завдань, не знаючи, яким буде наступний день. Найбільш складним було усвідомлювати відповідальність за людей. Ти бачиш, як хвилюються твої військовослужбовці, але водночас від тебе чекають спокою та впевненості. Навіть коли всередині тривожно, доводилося зібратися, прийняти рішення і вести людей за собою», – розповідає він.
Військовий переконаний, що командир – це не просто той, хто віддає накази. Це той, хто в критичний момент готовий бути поруч, підтримати, прийняти відповідальне рішення і першим взяти удар на себе. З 2020 року підходи Владислава до командування змінилися. Якщо раніше він спирався на академічну дисципліну, то зараз більше слухає своїх підлеглих, намагається зрозуміти їхні сильні та слабкі сторони, більше пояснює важливість завдань.
«Для мене стало важливим не просто поставити завдання, а переконатися, що людина його зрозуміла, і знати, що я сам готовий відповісти за своє рішення. Я став спокійнішим, більше довіряю своїм людям, вважаю, що командир не завжди повинен демонструвати лише жорсткість», – ділиться Владислав.
На новому етапі: координація вогню та масштабна відповідальність
У 2024 році Владислав обійняв посаду старшого помічника об’єднаної вогневої підтримки. Ця роль передбачала роботу на рівні бригади, де він координував застосування різноманітних вогневих засобів, від танків до ударних дронів. Планування та організація вогневої підтримки, взаємодія з командирами інших підрозділів – все це лягло на його плечі.
«Якщо командир батареї відповідає за свій підрозділ, то тут потрібно бачити ситуацію ширше, швидко обробляти інформацію, узгоджувати дії різних підрозділів та приймати рішення в умовах постійних змін», – пояснює різницю.
З початком повномасштабного вторгнення техніка, тактика та людські підходи до війни суттєво змінилися. «Все це змушує нас постійно вчитися й адаптуватися. Найбільша зміна для мене – це швидкість, з якою все відбувається», – зазначає Владислав.
З квітня 2026 року, обіймаючи посаду командира дивізіону, Владислав несе відповідальність за весь підрозділ: людей, їхню підготовку, техніку та злагодженість роботи. Його підрозділ готовий до виконання будь-яких завдань.
Війна змінила Владислава і як людину. Він почав більше цінувати прості речі: час з рідними, життя, можливість повернутися додому у відпустку. Найбільша мрія – це перемога, повернення додому усіх захисників та мирне життя, де найвищою цінністю стане звичайний день.
