Зоорятівниця з Донеччини: як допомога тваринам стала порятунком на Черкащині
Від Авдіївки до Черкащини: історія незламності та милосердя
Життя Анни Авдєєвої, уродженки Авдіївки на Донеччині, докорінно змінилося з початком повномасштабного вторгнення. Війна змусила її кілька разів змінювати місце проживання та роботу. З рідної Донеччини Анна евакуювалася, побувавши у Львові та Яремчі, врешті-решт знайшовши прихисток на Черкащині. Саме тут, у Черкасах, вона почала займатися волонтерством у притулку для безпритульних тварин, що стало для неї своєрідною емоційною опорою.
«Спочатку я дізналася про притулок і мені захотілося вигуляти собак. Це мені дуже допомогло емоційно. Я їх годувала, соціалізувала, тобто під час вигулу коригували їхню поведінку. Це мені дуже подобалось. Також я прибирала вольєри. Для мене дуже важливо годування собак, щоб вони були здорові. Це моє», – розповідає Анна в ефірі Українського радіо Черкаси.
Любов до тварин в Анни з дитинства. Її батьки мали породистих собак, брали участь у виставках. Батько Анни, зокрема, був пристрасним собаківником, прищепивши доньці глибоку повагу та прив’язаність до чотирилапих друзів.
Турбота, що виходить за межі вихідних
Волонтерську діяльність Анна розглядає не лише як допомогу тваринам, але і як форму психологічної підтримки для себе. Вихідні дні вона присвячує підопічним у притулку, адже саме в суботу та неділю відвідування дозволене. Однак, її турбота не обмежується цим. Вона згадує, що раніше в п’ятницю готувала їжу для тварин, аби їм було чим поласувати. Хоча зараз такої можливості в притулку немає, Анна продовжує дбати про тих, хто потребує допомоги поза його стінами.
«Зараз цього вже не можна робити в притулку, але є ще тварини, які потребують турботи та живуть на вулицях. Тому в п’ятницю я готую кашу з м’ясом. Також в мене на підприємстві є троє підопічних, яких я періодично лікую, піклуюся і, звісно, годую», – ділиться Анна. Вона також розповідає про випадок, коли одному з її підопічних довелося робити операцію з видалення доброякісної пухлини. «Коли рятуєш тварин, то ти ніби спасаєш себе», – зізнається Анна.
Цікаво, що війна для Анни розпочалася ще у 2014 році. Постійні переїзди, спричинені військовими діями, зробили її особливо чутливою до долі покинутих та евакуйованих тварин. “З новим місцем проживання — різні міста, навіть області — міняла і роботу. Я працюю в тому напрямку, де потрібні люди. Спочатку була будівельницею, потім — менеджеркою із постачання також, а зараз — кошторисницею ремонтно-механічної дільниці”, – розповідає вона.
Повномасштабне вторгнення Анна зустріла у Сіверськодонецьку на Луганщині. Початково не відчуваючи значного страху, вона сподівалася, що ситуація вирішиться дипломатичним шляхом, як це було в її рідній Авдіївці. Однак, згодом зрозуміла, що мусить евакуюватися. Львів, Яремче, і нарешті Черкаси – кожен новий етап був сповнений невизначеності, але й пошуку нового сенсу.
Історія Анни – це не лише про виживання та адаптацію в умовах війни, а й про ту невичерпну силу добра, яку люди можуть проявляти, знаходячи підтримку та сенс у допомозі тим, хто цієї допомоги потребує найбільше – безпритульним тваринам. Її особистий досвід, пов’язаний з постійними переїздами, робить її співчуття до покинутих тварин ще глибшим.
