“Готова не виходити з музеїв”: керамістка відроджує традиції гончарства Черкащини

Майстриня народної творчої із села Буки Анжела Драч гончарює усе своє свідоме життя: виліпила сотні мисок, глечиків, зерновиків і статуеток. Утім особливе місце в її душі й майстерні посідають громівські смолені іграшки-свистунці, які у 30-х роках 20 століття виготовляли у її рідних краях.

Нині разом з донькою продовжують вивчати місцеві традиції гончарства, аби зберегти їх для наступних поколінь, розповіла жінка Суспільному.

Анжела Драч розповіла, що іншу професію собі не уявляє, гончарює з дитинства. Скільки себе пам’ятає — у її руках завжди була глина:

“У нас в селі була художня школа і в нас художник проводив і живопис, і рисунок, і декоративно-прикладне мистецтво, ліпку з пластиліну. А я вже не знаю чому про глину почала його запитувати. Це моє захоплення з дитинства. Воно почалося, що з глини почали ліпити там якісь фігурки”.

Анжела продовжила навчання у Канівському вищому училищі

“Там уже була група “художники-керамісти”. Нас вчили на заводі працювати. Я попрацювала на заводі після випуску буквально два-чотири місяці та завод зачини. І куди я піду? Я себе не уявляла ніде, почала шукати”.

Анжела тоді жила в Умані і шукала роботу там. Знайшла майстерню ентузіастів в підвальчику:

“Один гончар, а другий по технології багато знає. З цими людьми я пропрацювала кілька років, ну а далі пішла на свій хліб. Повернулася додому і попросила тата зробити горно, гончарного круга. А тато в мене криниці копав. Ото де криниці копає, в кишені приносить мені глину. Тато, якщо я щось просила, він ставав і робив, а мама на рахунок чогось художнього чи творчого — тільки “за”.

Тепер по глину ходить сама:

“Копаю в одному кінці села. Туди йду три-чотири кілометри, потім у другий кінець йду по іншу глину три-чотири кілометри. Іду з велосипедом або візочком — чим я можу дотягнути”.

Працює на веранді: там облаштувала майстерню, яка нині заставлена її виробами:

“Це наша літня майстерня. Тут ми працюємо, тут і роботи в нас стоять. Є такі, що можемо запропонувати людям, а є і суто домашній музей наш. Тут є ужитковий посуд миски, декоровані фляндрівкою, це розпис ангобами по мокрому. Крім мисок у нас є кухлі”.

Анжела Драч описує процес роботи:

“Спочатку треба колесо розігнати, а глину намочити, щоб вона була слизька і руки були, щоб мокрі, щоб все сковзалося, щоб круг не зупинявся, не гальмував об руки. Усередині робимо отвір, бо це ж буде посудинка, у центрі розганяємо стінки, я постійно змочую стінки, бо вони мають завжди бути слизькі”.

У її роботі важливий настрій, додала Пані Анжела:

“Це не автомат, який клац і готово. Якась енергетика від людини все одно йде, вона від дерева навіть іде, а від людини тим паче. Тому я стараюся з гарним настроєм працювати”.

Пригадала, що перший її виріб, який вона зробила малою, тріснув, та це її не засмутило:

“Звичайну глину, яка в нас під ногами я брала й замішувала. Потім в консервну банку наклала і мамі в плиту поставила, де вона їсти варить. Думала в консервну банку поставити, щоб воно в сажі не було, ну звичайно воно тріснуло і на шматки розлетілося, бо це ж все неправильно було. Але я взяла ті шматки і постукала по них, а вони задзвеніли — ви не уявляєте на якому небі від щастя я була. Я не реагувала на те, що воно розлетілося, що в мене нічого не вийшло — воно дзвеніло! Ага, значить воно випалилося”.

Майстриня розповіла, що найбільше її тішить мить, коли дістає ще гарячі роботи з горна:

“Вона (глина — ред.) слухняна і завжди тебе тішить своїм результатом. Інколи підсовує неприємність, свиню, як-то кажуть, під час випалювання. Це момент відповідальний. Якщо десь неправильно підкладеш дров, піднімеш вогонь, чи не досушиш — виріб трісне. Але в основному, коли витягуєш всі роботи з горна, вони ще гарячі, пашать. Вони такі свіжі, як ті пиріжки з печі. Потім де вони будуть: чи продаватися, чи даруватися, чи сам будеш користуватися — то вже буде зовсім інше. Але в цей момент, коли вони ще теплі дістаються з горна, вони настільки тішать, бо в них навіть звук і колір не ті”.

Серед виробів пані Анжели — чашки, горщики, зерновики. Проте найбільше майстрині подобаються глиняні свищики:

“Моя улюблена тема — громівські іграшки. Вони цікаві тим, що чорні, покриті смолою. Чомусь люди так придумали декорувати. Покривали смолою і декорували різноколірною глиною. Майстер кожен по-своєму робив, а я всіх намагаюсь повторити. На авторське я вже і не переходжу, я не встигаю охопити все те, що мені цікаво з давніх робіт”.

Надихають на роботу пані Анжелу місцеві краєвиди:

“Хто сюди приїжджає так всі так кажуть: ви такі щасливі, живете в такому гарному місці. Хто тут поїздив, походив, погуляв, то той розуміє, чому я тут живу. По-перше, краєвид такий — річки, скелі, ліс, степ, все в комплексі, нікуди ходити не треба, все під хатою. Я вже давно кажу, я щаслива людина тому, що я живу тим, що мені подобається робити. Я не ходжу «від дзвінка до дзвінка» на якусь заводську вахту. Я теж не машина, і не станок, щоб робити багато. Я роблю дуже мало робіт, і ті, що роблю, то людям подобаються”.

“Зараз у нас молодь дуже захопилася цим. Скрізь шукають в інтернеті хенд-мейди. Не треба шукати, зайдіть в наш музей в Черкасах, в Умані, Жашкові є краєзнавчі музеї. Там поле неоране. Там стільки всього, я готова не виходити з тих музеїв”, — розповіла Анжела Драч.

За словами майстрині, глиняні вироби — універсальні: їх можна застосовувати як для декору, так і за потребою в господарстві:

“Вироби можна скрізь використати: хоч ландшафтному дизайнові, в господарстві, в декоруванні, просто в житті. Воно буде потрібне”.

“Хочеться бути потрібною. Оце, мабуть, і всі мрії, щоб злості не було, а все інше хай там вже якось прикладеться”, — додала Анжела Драч.

Джерело: dzvin.media